Запис 1 – Щось не так із ранком

Я прокинулася сьогодні… і ранок був ніби зламаний.
Не просто дивний.
Зламаний.

У кімнаті було надто тихо.
Ніяких кроків.
Ніяких голосів.
Ніякого дзенькоту ложок та виделок.
Не було запаху кави з кухні.

Я лежала на своїй лежанці та слухала.
Нічого.
Навіть довгого, нудного гуркоту пральної машини, що завжди дратував мене в цю годину.
Тільки важка, густа тиша.
Як ковдра, але холодна.

Я підвелася.
Мої лапи торкнулися підлоги – теж холодної.
Я підійшла до вікна.
Світло було яскравішим, ніж зазвичай.
Не теплим і м’яким.
А різким.
Ніби сонце забуло, як правильно світити.

На вулиці було порожньо.
Жодних машин.
Жодних людей з їхніми велетенськими чашками.
Жодних криків.
Жодних гудків.
Тільки порожнеча.

Я відчула дивний рух усередині грудей.
Невелику іскру.
Крихітний голос у голові.
Не «няв».
Не просте відчуття.
А слово.
Справжнє слово.
«Чому?»

Я завмерла.
Я не знала, що так можу думати.
Не як кішка.
Як… щось інше.
Щось нове.
Щось, що лякає мене навіть зараз, коли я записую це.

Я спробувала покликати.
– Мя-а-ау?
Відчувалося неправильно.
Це було надто маленьким для величезної тиші навколо.

Я підійшла до дверей.
Ручка була опущена.
Відчинено.
Мої люди ніколи не забували зачиняти на замок.
Ніколи.

Я штовхнула двері лапою.
Коридор теж був порожній.
Усі двері зачинені.
Жодних голосів за ними.
Жодних запахів їжі.
Нічого.

І тоді всередині мене щось знову прошепотіло.
Ще одне слово.
Велике.
Заплутане.
«Самотня».

Я не хотіла цього слова.
Я зашипіла на нього, ніби могла прогнати.
Але тиша зашипіла у відповідь – тихо, але все ж голосніше за мене.

Я пройшла кілька кроків коридором.
Мій хвіст рухався сам по собі.
Вліво, вправо, вліво, вправо.
Нервово.
Ніби він знав щось, чого я не знаю.

В кінці коридору я глянула вниз на вулицю через вікно, що доходило до самої підлоги.
Все ще порожньо.
Все ще яскраво.
Все ще неправильно.

І тоді я відчула ще щось нове.
Не страх.
Не голод.
Не цікавість.
Думку.
Чисту, як вода.

«Знайти когось».

Хтось мусить бути тут.
Хтось мав лишитися.
Кіт.
Собака.
Птах.
Хтось.

І якщо хтось там є, можливо, він теж відчуває цю холодну тишу, що обіймає все навкруги.
Можливо, він теж наляканий.
Можливо, чекає на когось достатньо сміливого, щоб піти на пошуки.

Я не знаю, чи я смілива.
Але я знаю ось що:
Тепер я можу думати.
Я можу розуміти.
Я можу обирати.

Тож я оберу піти.
У двері.
Сходами вниз.
У цей дивний, яскравий, порожній ранок.

І я запам’ятаю все.
Кожен крок.
Кожен звук.
Кожну істоту, яку зустріну.

Обіцяю.
Я піду і знайду когось.
Когось.
І ти дізнаєшся, що я знайду.